Одразу після переїзду багато людей питали чи можуть вони десь прочитати про моє життя за океаном. Зазвичай, я відправляла їх в Instagram або Facebook, та самі розумієте, в соціальних мережах не дуже зручно писати історії — вони швидко губляться в твоїй timeline. Тому, поки ще вони в пам’яті свіжі, та я ще можу згадати мої перші враження та досвід — я вирішила більше не тягнути, і все таки почати.

Трішки про себе

З дитинства мріяла побувати в Америці, холодними вечорами мріяла про далекий теплий Лос Анджелес та шалений Нью Йорк. Та так вже сталося, що моє рідне місто — це маленьке південне містечко Миколаїв, мої батьки — звичайні держслужбовці, та ще й до всього я ніколи не вчила англійської мови. Тобто шансів дістатися за океан — ніяких. Але я ніколи не загострювала на цьому увагу, завжди дізнавалась про можливі шляхи, яких було до чорта, але я не могла собі дозволити жодного. Я просто дивилась як одногрупники їздять по різним програмам в далеку країну і жадано чекала їх повернення, щоб напасти з допитом. Ось так от сиділа та мрія в моїй голові без жодних шансів на реалізацію. З часом, дівчинка виросла і перестала надіятись, що мрії збуваються. Я перестала мріяти і почала ставити цілі, але ті цілі були занадто далекими від подорожі в Сполучені Штати, чи взагалі куди-небудь. Аж раптом, на теренах мого пошуку себе та захоплення моєю університетською спеціалізацією, я зустріла людину-однодумця. Ми обоє захоплювались “Інформаційною безпекою” і мріяли присвятити своє життя науці та дослідженням. Тому, після одержання диплому бакалавра, я залишила батьківську домівку, щоб почати найбільшу пригоду свого життя. Вирушила я в таке далеке (так мені на той час здавалося) місто Харків. З твердою і незмінною ціллю — отримати ступінь кандидата технічних наук та, власне, насолоджуватись життям з моїм нареченим.

На жаль, сьогодення в Україні диктує нам свої правила гри та штовхає нас робити певні decision. Після рішення їхати у Харків, Руслан (власне мій на той час fiance) відчував не гідним починати сімейне життя в гуртожитку і жити на дві стипендії, тому він змінив роботу з науково-дослідної (яка не була марною і принесла свою користь країні в майбутньому) на інженерну-прикладну. В результаті, завдяки світлій голові мого коханого, майже через пів року він був змушений їхати у відрядження, вгадайте куди? Саме так, в Кремнієву долину. Це відрядження вирішило все: на третій день Руслан подзвонив та повідомив, що йому пропонують релокацію. Ось так воно все і почалось. Одружились, я отримала ступінь магістра, і ми приземлились за 10 000 кілометрів від рідної землі.

І ось вам я в чужій країні, де жодної знайомої людини, знання мови відсутнє, посвідчення водія - відсутнє (це дуже важливо в США, чому — поясню далі), досвіду роботи немає (але дозвіл на роботу є). Так, точка відліку найпочатковіша, повний нуль. Ось воно - мрія дитинства, рожева мрія, збулась. Що далі? Головне мати план і слідувати йому. Мій план, цілі та шляхи до втілення усього в життя я писатиму в своєму блозі. Вже наступний пост про найперше й найважливіше — мову.