В попередньому пості Не соромно не знати — соромно не вчитись. Частина друга я писала про свій перший приїзд в США. Тоді я перебувала тут по туристичній візі та провела три цікавих літніх місяці в Каліфорнії.

Червень та липень я займалась на розмовних класах в школі для дорослих. За цей час головне, що я навчилась — це не боятись. Моя мова все ще була жахливою, я багато не розуміла, але я вже не вагаючись замовляла каву в Cтарбаксі, купувала квитки в музеї та, навіть, розповідала про Олександра Македонського Руслановому босу після трьох Космо. Тобто, стала безстрашною XD. Також, я знайшла хорошу знайому на ім’я Кумі (японською Куміко) — це та сама дівчина-азіатка в кедах з портфелем через плече, якій, як виявилось потім, давно перевалило за 30. Ми разом об’їздили майже всі музеї долини та, навіть, відсвяткували моє День народження поки Руслан був на роботі. Це був чудовий початок розвитку моїх розмовних навичок, тому що ми не боялись помилятись ми просто говорили як могли.

На початку серпня клас закінчився, Кумі поїхала відвідати сім’ю в Японію, серпнева спека не випускала мене з готелю. Таким чином, я була змушена сидіти в готельному номері під кондиціонером. По телевізору показували якусь несинітницю, тому я засіла з моєю електронною книгою на весь серпень. Читала я книжки не англійською, звісно, бо моїх знань мови було недостатньо. Ще я намагалась проходити онлайн курси по низькорівневому програмуванню, що були англійською, але через декілька тижнів я покинула це діло, бо було дуже важко слухати лекції, я майже нічого не розуміла. Ось так за весь серпень я не промовила більше ні слова англійською. Потім ми повернулись в Україну та чекали на робочу візу для Руслана. На диво, підтвердження на отримання візи прийшло швидко і вже через півтора місяці ми їхали в посольство за візами. Для переїзду обрали останній місяць року — грудень.

Переїзд

Першого грудня ми прилетіли в долину вдруге, але вже з величезним багажем. Вже було не так страшно, ми довше стояли на митниці, а я все ще не знала що говорити офіцеру, та цього разу особливо й не довелося розмовляти. Зупинилися в готелі та шукали квартиру, займались оформленням документів, покупкою меблів та усіляких необхідних для життя речей. Через тиждень заїхали в наш новий дім. Весь грудень ми намагались перетворити нашу рентовану квартиру на нашу «домівку» тому шукати мовні курси не було часу.

До того ж ми десь 2-3 тижні були без машини, щоб 31-го грудня придбати нашу красуню.

Десь в кінці місяця я, нарешті, знайшла час зустрітись зі своєю знайомою Кумі . Вона заїхала за мною і ми попрямували на ланч. Коли я сіла в машину і почала перший за останні 4 місяці діалог англійською — я усвідомила, що забула все. Я не могла скласти жодного речення, і зовсім не могла підібрати слів. Ланч пройшов дуже сумно і тихо. Повернувшись додому я зрозуміла, — потрібно все починати спочатку.

«Невдача — це просто можливість почати знову, але вже більш мудро.» ‒ Г. Форд

Хто не йде вперед, той відстає

Коли я була готова почати навчання школа не була готова мене прийняти. :) Я прийшла до школи за знаннями посеред семестру (перші числа січня, а зимовий семестр починається з 1-го грудня), тому нормальний regulary class я взяти не могла, а більшість supplementary груп вже були набрані і місць не було. Я вже розчарувавшись і не бажавши просидіти усю зиму вдома так і не почавши вчити мову, просила хоч щось де є місця. Таким курсом став Intemidiate writing class . Ну що ж писати, так писати.

Ну що, ж перший день навчання пройшов,… цікаво. Нашій вчительці, Пенні, на той час вже стукнуло 69 років, і вона впевнено рухала усіх учнів користуватися новими технологіями та придумувала завдання з максимальним використанням комп’ютерів. Одне з двох занять в тиждень ми проводили в комп’ ютерному класі.

Кожне наше заняття проходило таким чином: на початку Пенні дає нам тему і ми пишемо твір, потім по бажанню несемо його на перевірку, потім скільки часу залишається - присвячуємо його граматиці, а якщо точніше одному якомусь правилу (наприклад, коли в реченні ставиться крапка, а коли кома) і робимо одну вправу. Отаке от навчання сказати, що воно багато дає - це відверто збрехати. Але я намагалась брати з кожної можливості вчити мову максимум - я почала писати твори, я була дуже сфокусована на цьому, а інші завдання, із-за їхньої легкості, я робила за пару хвилин.

Яким був мій прогрес? - На першому занятті я склала через силу 3 речення на тему “A Sunny Day”, на останньому - я написала два ессе. Перше, на тему “ Favorite movie or TV show” з поглибленням у жанри та глибокий зміст улюблених картин, а друге про Ліну Костенко її громадську позицію, пригоди в Чорнобилі та слід в українській культурі. Між першим моїм “твором” і останніми двома пройшов один місяць.

Ось так я вже не погано писала та висловлювала свої думки, якщо щось серйозне приходилось сидіти довгенько, щоб правильно все перевести та донести свою точку зору.

Коли закінчився зимовий семестр - я записалася на весінній вже повноцінний семестр у regular class. Для цього потрібно було здати тест, що складався з двох підтестів Reading Test and Listening Test. З другим в мене було все дуже не погано, а ось з першим трохи гірше. Коли я пройшла тест результати обіцяли вислати на пошту і згідно них інформацію щодо мого рівня знань та, власне, аудиторію і вчителя де я буду вчитись.

Результати прийшли десь через тиждень, і там було написано лише аудиторію і ім ‘я вчителя, а самого важливого для мене не написали. Це засмучувало. На наступний (останній клас зимнього семестру) мої однокласники почали ділитись своїми результатами, і як виявилось, вони в цій школі вже не перший рік навчались і знали усіх викладачів і відповідно знали хто з них який рівень викладає. Ну я сиділа мовчечки бо, по-перше розмовляти не дуже вміла, по-друге вони усі мали однакові результати тобто того самого викладача і аудиторію, звичайно в них було інше ніж в мене. Потім одна з них спитала про мій конверт, я назвала свою аудиторію і викладача, і тут одна єдина жіночка каже, о в мене те саме це Advanced рівень!!! Тут я трохи панікнула, бо який же я Advanced. Думала, що то помилка, - виявилось ні, все правильно: результати тесту виявили мене як Advanced учня.

На перше заняття я прийшла перелякана, боялась що нічого не зрозумію… Перших заняття два десь так і було, я трішки не встигала, не все розуміла. А вже десь через тиждень я справлялась з завданнями дуже швидко і ще встигала побазікати на “важливі” теми з подругами (так, я там знайшла чимало подруг). Письмові завдання давались мені дуже легко, і мій вчитель дуже полюбляв мої ессе. До ранкового regular class я взяла ще Intermediate High Listening and Speaking, щоб розвивати свої мовні навички. Через 2 тижні я змінила цей клас на Advanced Listening and Speaking .

Так, прогрес був дуже швидким, я засвоювала знання як губка, і практикувала просто годинами, після класів я поверталась додому з хриплим голосом. Ніхто не міг повірити що на той момент я “реально” вчила мову лише 4 місяці. Звичайно я робила купу помилок, але я не зупинялась, питала, просила мене виправляти і таке інше.

Мій талановитий вчитель Білл. У кінці семестру нам навіть видали сертифікати.

І який же “випускний” без вечірки.

Під кінець семестру я зрозуміла, що записуватись знову на той самий рівень немає сенсу, тому я взяла 2 розмовних класи (4 рази на тиждень), та вирішила стати волонтером в музеї інновацій. Ось там я відчула реальний challenge/виклик. В музеї я мала розмовляти і розмовляти добре, бо основною моєю роботою там є пояснення відвідувачам яка станція як працює, що воно таке і чим воно особливе.

Крім формальних діалогів з відвідувачами, я також маю купу часу на перервах для розмов з іншими волонтерами та працівниками музею. Для них англійська рідна мова і мені потрібно відповідати.

Декілька фото зі станцій де я зазвичай працюю. Попередня станція з роботами, інша про біометрію.

Після 50 годин сервісу мені зробили іменний бейдж. Дрібниця, а приємно :)

Після закінчення літніх класів, я покинула школу і взяла більше волонтерських годин. Інколи я ходжу на деякі зустрічі по модифікації вимови, або про особливі ідіоми в американській англійській. Я продовжую читати, слухати, писати та розмовляти але вже на іншому рівні — на рівні тих хлопців та дівчат, що приїхали сюди вже з деякими знаннями і навіть практиками.

Ось так менше ніж за рік, я “підтягнула” знання яких не мала. І мені вже більше нічого комплексувати. Ще багато чого треба вивчити, ще багато про що треба дізнатись і є що практикувати. Але цей рік довів мені, що шлях від кривої усмішки і трьох ледь зрозумілих слів, до біглої зрозумілої мови з жартами та підколами серед молоді, коли тебе називають “крутою”(класною, кльовою, цікавою), не такий вже й великий просто треба хотіти і безперервно йти до мети.

Ця стаття вийшла з дуже великою затримкою, за що я прошу вибачення. Затримка була пов’язана з візитом в Україну, який стане головною темою наступної статті, стиль якої буде трішки іншим, мабуть більш філософським та менш описовим, але не менш цікавим.

Цього разу обіцяю друкувати швидше. Зчитаємось.